Роботи моїх дітей

Робота учасника Всеукраїнського конкурсу  учнівської  творчості на тему:

«Ідея соборності України :  творчість Тараса Шевченка, народ , суспільство, держава, родина. Минуле, сучасне,  майбутнє.»

                                                             Учениці 11 класу

                                                           Меленівської сЗШ 1-3 ступенів

                                                           Коростенського району 

                                                           Житомирської області

                                                           Яковчук Надії Сергіївни

                    Вчитель  Васьківська Тетяна Миколаївна

План роботи

1 Вступ   ……………………………………………………        3

2 Формування ідеї соборності в Київській Русі  ……    4

3 Формування ідеї соборності в Запорожській Січі      7

4 Формування ідеї соборності в діяльності 

Кирило-Мефодіївського товариства                                11

5 Формування ідеї соборності в 1917 – 1930 роках       24

6 Формування ідеї соборності в  1990-х роках.  ……     32

7 Висновок    ………………………………                             33

8 Використана література                                                  34

,

Упродовж віків український народ свято беріг у своєму серці одну національну ідею — ідею державності. Саме до неї змагалися у своїй боротьбі й умах найвидатніші постаті в нашій історії. Шевченко закликав боротися за «волю святую», Франко щодня розбивав крок за кроком могутню темну скелю, Петлюра з мечем і словом кидався в битви за ідею Української держави. І багато-багато інших були готові загинути і падали в боях за ту саму національну ідею. Від козаків — до «Розстріляного відродження», від Шевченка — до Стуса горіла вона в серцях українців живим невгасимим полум’ям.

Однак завжди знаходились якісь надперешкоди, які нам ніяк не вдавалося подолати. І належали вони не тільки до реального, а й до трансцедентного виміру історії. Так, окрім реальних ворогів, кожен із лідерів духу ставив перед собою й проблему у вимірі духовному: Донцов вважав, що до державності «не доросла» українська еліта, Петлюра називав можливу незалежність заскладним іспитом для народу. Зрештою, через вольову ліберальність лідерів Української визвольної революції 1917—1920 років, національна ідея українців потрапила у період сімдесятилітніх тортур.

Ідея єдності і соборності батьківських земель, так само, ідеї незалежності й державного суверенітету, сильної централізованої влади, є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду і наш український народ, хоч дехто й волів би бачити його недержавним.

Не дивлячись на всі незгоди,

Хоч через день, хоч через півстоліття,

Під час бурхливих змін погоди,

Людських всіх нравів розмаїття,

Ми досягнемо кращого життя.

Для цього маєм все, потрібно тільки захотіти.

Я – вірю в Наше майбуття.

Ми йдем вперед. Втомились? Треба відпочити.

Вже не ідем – біжим,

Ще трохи до Нашої мети...

Дійшли! І дихаймо повітрям свіжим!

Змогли ми вірне рішення знайти!        

Ідея державності повинна, просто зобов'язана стати провідною в Україні!Святкуючи День соборності України давайте дослідимо його історичне минуле.

     Формування ідеї соборності в українській суспільно-політичній думці почалося ще тоді, коли у 9 столітті народилася нова держава – Київська Русь. Державний устрій Русі-України мав усі підстави для створення представницьких структур. Віче функціонувало у вигляді зборів жителів міста чи землі. Воно приймало рішення , у деяких випадках обиралися князі.А з ними укладався договір (ряд). Це й були зачатки української державності, якій з самого початку були притаманні елементи колективізму, рівності, справедливості та виборності органів управління. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра стало політичним осередком величезної країни - Руської (Київської) держави східних слов'ян - пращурів українців.

У IX-XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Суттєве суспільно-політичне значення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність Русі тощо. У X-XII століттях з'явилися перші оригінальні літературні твори: "слова", "повчання", "казання" (проповіді). Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу великого Київського князя, - "Слово про закон і благодать" (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Автор цього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, за політичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті, тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободу людини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який пам'ятає, що відповідальний за підданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а не сваволі, є милостивий до підданих.

   Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. У "Повісті временних літ" (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестора подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.

Надзвичайну вагу мала поява "Руської Правди" Ярослава Мудрого (1019 - 1054), сина Володимира Великого, хрестителя Київської Русі, - перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. "Руська Правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запроваджені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як

вважають, де в чому були гуманніші за сучасне законодавство. У "Правді Ярославичів", складеній уже після смерті Ярослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя.

    Талановитим світським письменником у Київській Русі був онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1053-1125), який залишив нащадкам один із найвизначніших літературних творів того часу - "Повчання дітям" (XII ст.). Автор не тільки застерігав своїх синів-князів не чинити беззаконня самим, а й закликав заборонити "служивим" робити це. Князь як державний муж є носій закону й законності. На цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах повчав, що князь повинен бути для своїх підданців не лише справедливим згідно з законом, а й гуманним, милосердним, тож він має зобов'язати й своїх "служивих отроків" дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей, бо це підриває авторитет держави, князя й самих "служивих". Тоді на них чекає прокляття народу й небесна кара. Автор "Повчання" також наголошував, що князь як воєначальник має розумітися на військовій справі. Великий князь закликав своїх синів бути мужніми в усіх життєвих випадках, не боятися смерті, якщо йдеться про захист правди й справедливості.

Отже, поряд із моральними думками в "Повчанні" містилися і практичні настанови щодо управління державою, керівництва підданими, ведення війни. Політичний зміст твору Мономаха полягає в ідеї єднання Руських земель. Помер Володимир Мономах у віці 72 років 19 травня 1125 року й похований у Софійському соборі у Києві.

  Важливе значення в розвитку державно-політичної думки в Київській Русі мало "Слово о полку Ігоровим" (XII ст.). Провідною в ньому була ідея політичного об'єднання руських земель і припинення князівських міжусобиць. Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його поразку, невідомий автор "Слова..." в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальню вальних висновків. Головна помилка Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що він пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Так само чинили й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. А тим часом Київська Русь зазнавала щоразу відчутніших нападів половців, монголо-татар, що її істотно ослаблювали. У процесі усвідомлення великої небезпеки зовнішньої навали й необхідності об'єднання для боротьби з нею всіх сил формувалась ідея єдності руських земель.

 На цьому грунті виросла фігура Богдана Хмельницького, який започаткував розбудову української державності. У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилася українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин, її поява пов'язана з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595-1657) першим серед політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання. У Гетьманській державі були наявні елементи республіканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, свої дії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького влада багатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів - до аристократії чи станової демократії. У 1648-1649 рр. Богдан Хмельницький висунув ідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.

Зваживши на конкретні історичні умови середини XVII ст. Богдан Хмельницький, пішовши на Переяславську угоду (1654 р), навколо якої донині не вщухають гострі дискусії, обрав оптимальний варіант із усіх можливих: угода передбачала входження української держави до складу Росії на конфедеративних засадах. Це давало можливість зберегти завоювання українського народу в роки визвольної війни. За гетьманування Богдана Хмельницького на території української козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацького стану.

Богдан Хмельницький був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її. Гетьман завдав Речі Посполитій найтяжчих за всю її історію поразок. Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумів налагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями в Східній та Південно-Східній Європі. До столиці Гетьманської держави Чигирина, який став визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст., прибували посольства з Польщі, Росії, Кримського ханства, Османської Порти, Молдови, Швеції, Австрії, Бранденбурга. Натомість до цих країн виряджались українські місії та посольства.

Безперечно, Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його глибоке знання життя, культури й історії рідного народу. Разом з тим нині можна бачити непослідовність і половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність певних ціннісних орієнтирів, зокрема це виявилось у ставленні до селян. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи.

Поет Павло Грабовський у вірші "До Богдана Хмельницького" писав:

«Не дорікти тобі спомином, Богдане-батьку, замір збіг: Ти був лихого часу сином І вище станути не зміг.»

   Після смерті Богдана Хмельницького здобути автономію Україні не вдалося, проте  самостійницька ідея не полишала українських діячів. Серед них вирізняється могутня постать Пилипа Орлика – гетьмана України у вигнанні.

Уся історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеал здобув у "Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького", укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною й запорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком, що складалася з 16 параграфів та преамбули, де обгрунтовувалося природне право українців на власну державу.

Пилип Орлик (1672-1742) - представник старшинського роду, генеральний писар (1702-1708). Після поразки шведів під Полтавою разом із гетьманом Іваном Мазепою втік до Туреччини. Невдовзі, 22 вересня 1709 року, І. Мазепа помер. На козацькій раді 16 квітня 1710 року Пилипа Орлика було обрано гетьманом. Хоча Конституцію 1710 р. не було запроваджено (приймалася в період російсько-шведської війни, в якій запорозькі козаки виступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основу державно-політичного устрою.

Конституція 1710 р. містить такі основні статті:

Перша. Затверджуються права православної церкви під зверхністю Царгородського патріархату. "Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Обряду. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман буде зобов'язаний і примушений у законному порядку дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. Докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна єдина Віра Православного Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі". З погляду сучасної людини, такий підхід грубо порушував природні права католиків, уніатів, мусульман, іудеїв, але для початку XVIII ст. був ідеологічно неминучий.

Друга-третя. Треба повернути давній кордон козацької держави. Подібно до того, як будь-яка держава існує та міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина Мала Русь нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами.

Четверта. Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою Генеральної старшини: "... постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині... Цій Генеральній старшині, полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатись, ні вирішуватись, ні здійснюватись. Через це вже тепер при обранні Гетьмана за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні ради, які щороку збиратимуться в Гетьманській резиденції. Перша - на свято Різдва Христового, друга - на свято Великодня, третя - на Покрову Найблагословеннішої Богорівної...

Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою старшини...1 якщо буде помічено щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді старшина, полковники і радники можуть скористатися свободою голосу, щоб чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихідна необхідність, публічно на Раді висловити докір Його Ясновельможності, однак без лихослів'я і без найменшої шкоди високій Гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатись чи мститися, а навпаки - він мусить подбати про виправлення порушень".

П'ята. Справи про кривду Гетьманові та провини старшини судить не Гетьман, а Генеральний суд, який "повинен винести рішення не поблажливе й нелицемірне, таке, якому кожен мусить підкорятись, як переможений законом".

Шоста. Державний скарб відокремлюють від гетьманського й передають під опіку Генерального Скарбника; для утримання Гетьмана призначаються окремі землі.

Сьома. Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою.

Восьма. Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт, "бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв, за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі й шукати життя кращого, спокійнішого і легшого". Гетьман має забезпечити вдів козаків та дітей-сиріт.

Дев'ята. Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих.

Десята. Силою цього Виборчого Акта ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони й привілеї. Характерним для Конституції 1710 р. було те, що в ній фактично продовжувалися традиції Запорозької Січі - козацької республіки. Автори Конституції виклали на папері те, що втілилося на практиці та пройшло багатолітнє випробування.

Конституція Пилипа Орлика не набула чинності, вона залишилася тільки проектом політико-правового документа.

    Новий етап розвитку української ідеї пов'язаний з поширенням в Україні такої ідейної течії, як словянофільство. Важливою віхою національного руху стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства(1846 – 1847рр.) Наприкінці 1845 - на початку 1846 р. в Україні виникла таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Опанас Маркович, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в "Книзі буття українського народу" М. Костомарова й у "Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія". Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.

Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна "пристала до Московщини та з'єдналася з нею як один нарід слов'янський з іншим народом слов'янським". У системі відносин Україна - Польща - Московщина всі народи було поневолено царем і панами, але народом-рабом був український, бо він терпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби за ідеали.

Суть слов'янської федерації, за М. Костомаровим, полягала в тому, щоб кожна слов'янська держава - польська, литовська, українська, білоруська, російська - була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ. Очолювати як кожну окрему державу, так і їхню спілку загалом мали виборні особи. У всіх суб'єктів федерації мали бути однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свобода торгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми відносинами за збереження повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.

Настав час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії.

Здійснити об'єднання слов'янських демократичних держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.

Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики й монархи. Так, Петро І "поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі столицю". Не менш критично характеризувалася Катерина II. "А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу".

     Багата талантами особистість Тараса Шевченка (1814–1861) поєднувала геніального поета, автора всесвітньовідомого «Кобзаря», талановитого художника – автора понад тисячі творів образотворчого мистецтва і, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відіграла важливу роль у становленні національної свідомості українців. Те, що саме Шевченко став людиною-символом доби пробудження українського народу, невипадково.

Життєвий шлях Шевченка уособлював долю його народу. Він відчув на собі ярмо кріпацтва і за власним досвідом розумів почуття людей, які стогнуть в кайданах. У своїй збірці поезій «Кобзар» він не лише висловив те, що наболіло, а й здійснив важливий внесок у формування літературної української мови. Завдяки тому, що поет уперше зумів поєднати в єдине ціле різні народні діалекти, українська мова засяяла яскравими барвами. Твори Шевченка з однаковим захопленням читали представники різних ??? українського суспільства. Завдяки цьому вони поступово долали протиріччя, які поділяли їх на окремі стани і дедалі більше відчували свою приналежність до нової духовної спільноти – єдиної української нації.

  Визначальною рисою світогляду Шевченка було несприйняття будь-яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян, знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи і закликав знищити лихі порядки силою.

    Соціальне гноблення українського народу поет пов’язував з імперським пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». Він неодноразово звертався у своїх поезіях до зображення героїчного минулого козацької України. Проте, на відміну від інших українських поетів-романтиків, Шевченко не лише тужив за минулим, а й знаходив у ньому сили проти сучасної проклятої дійсності. Злочином щодо свого народу вважав він те, що нащадки славних колись козацько-старшинських родів зрікалися своєї ролі національної еліти і йшли служити імперії.Важливе значення мало те, що поет проголошував необхідність поєднання боротьби за національне і соціальне звільнення. Ця ідея мала велику перспективу, оскільки могла об’єднати в єдиний могутній потік ці дві течії суспільного життя.

Велике значення мало те, що Шевченко зміг побачити український національний рух як складову процесу визвольної боротьби всіх слов’янських народів. Він мріяв, «щоб усі слов’яни стали добрими братами». Поет передавав свої поезії-заклики до єднання у спільній боротьбі лідерам національних рухів слов’ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу. Завдяки цьому український народ і його національно-визвольна боротьба ставали відомими у Європі.

  Важко перебільшити значення Т.Шевченка та його поезій для розвитку українського націотворення у XIX ст. Український громадський і політичний діяч Юліан Охрімович, представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-русскаго» провінціалізму». Справді, Шевченкова творчість стала своєрідним вододілом у розвиткові української національної свідомості. Мученицька особиста доля поета стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління борців за українську справу.

 Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, одначе справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Як і вони, Кирило-Мефодіївське братство поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, яка категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.

 Суворе покарання братчиків не відштовхнуло їх наступників від боротьби за українську справу. Навпаки, ореол мучеництва, який закріпився за ними, зробив цю боротьбу привабливішою для українських патріотів. Наступні покоління борців за визволення українського народу продовжили справу кирило-мефодіївців.Діяльність Кирило – Мефодіївського товариства стала кульмінаційною віхою українського національно-визвольного руху 40-х років 19 століття.

 Михайло Драгоманов також був прихильником ідеї самостійної державності України. Він відстоював ідею федералізму за умов максимальної децентралізації та самоврядування громад та областей. Будучи реалістом та дотримуючись принципів об’єктивності в аналізі суспільного життя, Драгоманов різко виступав проти ідеалізації минулого українського народу. «В нашій справі, коли поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемося за марою, або станемо слугами того, що висловлюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не згубу, й саму нашу національність. Колиж ми станемо при думці, що головне діло – поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форми та спосіб тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національності» проводимо науковий правдиво науковий…. Погляд на історію України мусив би показати нашій громаді…»(Драгоманов М.П, Чумацькі думки про українську національну справу. Вибране. – К., 1991.- С.491).

Разом з Драгомановим співпрацював і поділяв його погляди В.Б.Антонович.Основними рисами українців він вважав: «…рівноправність усіх перед законом, брак станових різниць, соборне управління земельними справами… право розвивати власні народні начала при застосуванні виборчого принципу в управлінні…» (Антонович В.Б. Погляди українофілів. Твори. – Т.1. – К., 1932. – С. 102.)

 Особливо цікаві для нас в рамках теми соборності погляди М.С.Грушевського ( 1866 - 1934) – відомого українського історика, громадського і державного діяча України. Він добре розумів, що створити єдину, нову, демократичну Україну неможливо без глибокого й об’єктивного знання історії українського народу, всіх перепетій і суперечностей, які мали місце на його шляху. Знаючи досконало політично – громадський устрій українського народу в різні періоди його історії, Грушевський констатував, що устрій цей не відповідав ідеалам самого народу. «Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи не був витворений відповідно з ним і громада з урядом стояли один напроти одного не тільки в давній період.» (Грушевський М.С. Всеукраїнський виклад з давньої історії Русі. Записки Народного товариства імені Тараса Шевченка. – Т.4. – Львов, 1894. – С. 149.) Грушевський виділявся серед своїх попередників і сучасників тим, що він як перший президент України, один із фундаторів УНР прагнув здійснити на практиці свої постулати, аби розбудувати підвалини вільної й соборної України.

   Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу - походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло.

М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886-1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з 1. Франком.

З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У середині листопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.

Обраного заочно головою Української Центральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центральної Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей і брошур про поточні політичні питання, зокрема: "Хто такі українці й чого вони хочуть?", "Звідки пішло українство?", "Якої ми хочемо автономії і федерації?", "Українська Центральна Рада та її універсали".

Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова Української Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття "українство" і "селянство" були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди.

М. Грушевський вважав, що треба все робити для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності та статусом української мови як мови державної.

Характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й кирило-мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.

Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу - це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею.

Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати "справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну".

Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

Після поразки Центральної Ради М. Грушевський на початку 1919 року емігрував за кордон. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві. Багато друкувався. Видав книги із всесвітньої історії. В Україну повернувся у 1924 р., став академіком АН України і АН СРСР.

Його найважливіші праці: "Історія України-Руси" в 10 томах, 13 книгах, нарис "Історія українського народу". Загалом ученому належить майже 1800 публікацій. В "Історії України-Руси" М. Грушевський виклав своє бачення політичної історії України, яку виводив із Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство, далі - через Литовсько-Руську добу до періоду козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Саме українські племена, на думку вченого, започаткували Київську державу. Історія ж великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня - Володимиро-Московського князівства.

Помер М. Грушевський після нетривалої, але тяжкої хвороби 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, де він перебував у санаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951). Народився В. Винниченко 28 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в бідняцькій селянській родині. Після закінчення народної школи й гімназії В. Винниченко в 1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Веде активну політичну роботу (його декілька разів заарештовують), неодноразово виїжджає за кордон: до Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Винниченко так визначає свої погляди: "... зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, яка організована на основі марксизму".

Коли М. Грушевський став Головою Центральної Ради, то В. Винниченко очолив її виконавчий перший український уряд) - Генеральний Секретаріат. У 1919 р., після поразки Центральної Ради, виїжджає за кордон, у 1920 р. на короткий час повертається в Україну, цього ж року емігрує до Австрії, як виявилося, вже назавжди. Певний час Винниченки живуть у Чехословаччині, проте невдовзі поселилися в околиці Берліна. У 1925 році переїхали до Парижа, а 1934 р. перебрались у містечко Мужен, де й зустріли свої останні дні.

У праці "Відродження нації" В. Винниченко дає політичну оцінку подіям 1918-1919 рр.: "Моя мета - перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне і дати суспільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії". На думку В. Винниченка, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Ще раніше в листі до Євгена Чикаленка в останні дні 1919 року пише з Відня: "Скоріше всього і легше всього може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації - селянству і робітничому класу - тобто селянсько-робітнича державність, іншими словами - більшовицька, радянська". У цих словах - ключ до розуміння Винниченка-політика.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного з іншими державного тіла. Він писав: "Певно не можемо відказати історично-культурного зв'язку, котрий по волі й не по волі за 300 літ перебування України у складі Російської держави вріс у наше життя - духовне і матеріальне... З другого боку... Україна не має таких сил, щоби відірватися від Росії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави".

Проте під впливом подій у добу національно-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуття належності панівної національності, пише він, створене віками злочинного соціального панівного устрою в Росії, в душі навіть робітника-великороса не може зникнути за один-два роки. А тому найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії

Винниченко вважав, що українська державність в Україні існує, її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією. Але суть її, Держави, є, вона живе, вона зберігає в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності і в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її.

В. Винниченко стверджував, що головна політична істина, яку він пізнав протягом свого життя, що "наша правда, наша сила - на орієнтацію в нашому народі".

Коли гітлерівська Німеччина окупувала Францію, Володимирові Винниченку запропонували очолити "український уряд". Але він відмовився, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплатився за це кількома тижнями концентраційного табору. По війні, аж до самої смерті, Винниченко намагався залишити Європу й переїхати до Америки. Винниченко мріяв, що в Америці він зможе втілити в життя свій "конкордизм", філософію щастя, що уявлялося йому як універсальне вчення - його належить проповідувати, а викладених у ньому правил - суворо дотримуватися. На схилі життя Володимир Винниченко писав, що він нікому не зізнається, що колись був головою українського революційного уряду. "Причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут не в спромозі розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоча б в еміграції, пояснити той факт, що її "великий письменник і перший голова відродженої держави змушений жити так, як він живе".

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму української політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).

Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році - у самий розпал Першої революції - його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві. У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція - від марксизму до націоналізму: "Актуальний не заклик самостійності - адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний, більш реальний, більш конкретний - скоріше здійсненний! - заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею - повний політичний сепаратизм". Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.

У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату - виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919-1921 рр. - шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. - у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір "Націоналізм" (1926 р), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм - це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм "з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху".

Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, - стверджує Д. Донцов, - то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя - це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй - сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття "творчого насильства" (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих.

Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї.

У 1917 році була створена Центральна Рада. У першому Універсалі булла проголошена автономія України.В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній.

Похмурого ранку 29 (16) січня 1918 року під станцією Крути українські війська готувались до бою. Загальне керівництво українськими військовими частинами здійснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капітани Ф. Тимченко та П. Богаєвський. Їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях мусив здійснювати сотник А. Гончаренко.

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки Лохвицького повіту на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри.

За сотню метрів від станції зайняли позиції українські підрозділи. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня “Смерті”, праворуч – юнаки військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 20-30 осіб. Три чоти розмістились на позиціях, де почали споруджувати шанці. Одна чота, складена з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташовувалась між позиціями та станцією. Щоб підсилити студентів , на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня “Смерті”. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50-60 вояків, у резерві – до 30 студентів і гімназистів.

Професійно був підготовлений до бою і правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська військова школа імені Б.Хмельницького. Юнакам більш поталанило, оскільки вони мали штучну перешкоду – насип залізничної гілки Гребінка – Крути. Тож вони не будували шанці, а просто укріпилися за насипом. Безпосередньо на позиції було виведено 1-шу, 2-гу та 3-тю юнацьку сотні – до 180 юнаків.  4-та юнацька сотня (до 60) вояків лишилися на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі більшовиків. Як видно на правому фланзі було більше вояків. Це пояснюється тим, що з залізниці Гребінка-Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобігти цьому, сюди і було поставлено юнацьку школу у повному складі. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію.

Крім того, в розпорядженні український військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії. Ця гармата мала гучну назву “панцерного потяга”. Обладнана вона була ще в грудні 1917 року полком імені Б. Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С. Лощенко. Гармата брала участь у поході богданівців до Полтави, а потім, коли полк був відкликаний до Києва, залишилась на лівобережжі та брала участь у боях з більшовиками.Отже, під Крутами перебувало до 420 українських студентів, вояків та юнаків, які мали на озброєнні 8-10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.Більшовицьке командування змогло зосередити на цій стратегічній ділянці значно більші сили. У першу чергу це була Полтавська колона “1-ої армії” П.Єгорова в силі до 1300 багнетів та “2-га армія” Р.Берзіна, яка налічувала 3500 вояків. Також у бою брали участь підрозділи “3-ї армії” Кудинського – близько 8090 багнетів. Усі ці більшовицькі війська майже виключно складалися з росіян-вояків старої армії, московських та брянських червоногвардійців, а також моряків-балтійців. Уже під час бою на допомогу більшовицьким військам підійшов 1-й Петроградський загін з Олександрівська, який по-суті й вирішив долю бою за Крути.

Наступ більшовиків за станцію розпочався зранку 29 (16) січня 1918 року. На лівий фланг проти студентів кинули не зовсім тверезих матросів-балтійців та сибіряків з “армії” Р.Берзіна. Правий фланг штурмували московські червоногвардійці П.Єгорова. Атака почалася зі значними втратами для більшовиків. Особливо багато забитих було на правому фланзі, де юнаки з насипу досить зручно стріляли по московських червоногвардійцях. Менш вдалий бій відбувся на лівому фланзі – тут підрозділи досить уперто просувалися вперед. Допомагала відбиттю наступу більшовиків і гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому ворогові. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, більшовицькі частини все ближче просувалися до станції. Гарматна батарея Р.Берзіна, що до того часу досить невдало била  по території перед позиціями українських військ перенесла свій вогонь на саму станцію. Це спонукало Тимченка та Богаєвського відвезти потяг із набоями за станцію, у напрямкові  Києва.

Бій, що розпочався о 10-й годині ранку, тривав кілька годин. Більшовицькі лави, втрачаючи убитих та поранених, просувались уперед. Було зрозуміло, що вони протримаються під вогнем студентів та юнаків ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм під Крутами, був вимушений вжити додаткових заходів. У першу чергу він зорієнтував батарею Берзіна максимально сконцентрувати свій вогонь на позиціях українських військ. Він віддав наказ про негайний наступ з боку Гребінки-Прилук 1-го загону, прибуття якого більшовики з нетерпінням очікували.

А в цей час на позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети – перегріті на морозі вони швидко псувалися. Крім того, запас набоїв унаслідок бою зменшився до мінімуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кілька верст від поля бою. Щоб якомога швидше роздобути набої, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформі з гарматою вирушити до потягу за набоями.

Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою від’їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рішучий наступ петроградські червоногвардійці 1-го Петроградського загону, який так очікували більшовики. Прибув і панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрілювати станцію Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабія, було вбито. Удар петроградської червоної гвардії прийняла на себе 4-та юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко віддав наказ студентам та юнакам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив А.Гончаренко. 3-тя та 4-та сотні відходили самостійно.

Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам відступати було легше, – прикриваючись залізничним насипом вони могли відійти майже без втрат. У студентів і попереду, і позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Тому командир студентів сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку він дорого поплатився, – у розпорядженні сотника були ненавчені студенти, які мусили битись на багнетах з професійними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дійсно невдалими для український підрозділів. Кілька студентів були поколоті багнетами, а крім того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибіг попереду лави. Врятували становище рештки куреня, які не дали більшовикам оточити та знищити студентів. Крім того, допомогла  і резервна студентська чота зі станції.

Тоді, коли студенти пішли на ворога в багнети, юнаки продовжували відступати. Вони, забравши своїх убитих та поранених, обминули станцію та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилася і платформа
С.Лощенка. Оскільки студентів та юнаків розділяв залізничний насип, то останні не знали про те, що студенти замість відступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже відійшли далеко та залишили станцію Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бігли петроградські червоноармійці, частина яких прямувала до беззахисної станції. Студенти після безрезультатного для них багнетного бою, також почали відступати. Вони простували до с. Крути, що знаходилось неподалік залізниці. Щасливо обминувши його, рештки куреня “Смерті” та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залізницю до Чернігова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати більшість своїх вбитих та поранених.

Близько 17 годин юнаки та студенти різними шляхами дістались до потягу, посідавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що відступили з-під Крут, не вистачало однієї студентської чоти. Ця чота в складі 29 студентів та гімназистів стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, де вже були петроградські червоногвардійці. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дісталося і п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Поступово до станції прибували інші підрозділи Р.Берзіна та  П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П.Єгорова. Богданов розпорядився відправити п’ятьох поранених студентів до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентів: один був поранений під час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машиніста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машиніст вимолив у Богданова життя своєму синові. Так семеро студентів були відправлені до Харкова. На станції залишилось 27 студентів та гімназистів, узятих до полону.

Командуючий більшовицькими військами під Крутами П.Єгоров після приблизного підрахунку своїх витрат вийшов з рівноваги, щоб хоч якось компенсувати свої втрати, він наказав розстріляти полонених студентів та гімназистів. Надвечір, коли почало вже темніти, полонених вивели надвір станції Крути. Студенти розуміли, що їх будуть розстрілювати. Це завдання Єгорова виконували петроградські червоногвардійці – більшовицька жандармерія. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пісню “Ще не вмерла Україна”. Однак кулі не дали йому доспівати. Через мить 27 студентів та гімназистів лежали покотом на мерзлій землі.

     Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.Восени 1918 року після перемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

День Соборності – це нагадування нам про те, що сила нашої  могутньої держави – в єдності українських земель

  У К А З

                    ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про День соборності України

Враховуючи велике політичне та історичне значення  об'єднання

Української  Народної  Республіки  і  Західноукраїнської  Народної

Республіки для утворення єдиної  (соборної)  української  держави,

п о с т а н о в л я ю:

 Установити День  соборності України,  який відзначати щорічно

22   січня   -   у  день  проголошення  в  1919  році  Акта  злуки

( n0011300-18 ).

 Президент України                                     Л.КУЧМА

м. Київ, 21 січня 1999 року

          N 42/99

Характерною ознакою України радянського періоду було те, що де-юре українська державність існувала, декларувалися політичні права та свободи, але на практиці вони грубо порушувались. Де-факто Україна радянська не була не тільки самостійною, але й навіть автономною.Власних політичних кроків вона не могла зробити. Як склалася доля України в подальшому, всім добре відомо. Встановлення диктатури Сталіна перекреслило сподівання тих, хто прагнув соборності. Проте парадокс історії полягає саме в тому, що саме в цей період вдалося зібрати докупи всі українські землі, тобто формально соборність України була досягнута.Реально ж ідея соборності була досягнута у 1991 році. Політично-правовою базою затвердження незалежності стала Декларація про державний суверенітет. 1 грудня 1991 року більшість населення України на Всеукраїнському референдумі підтвердило, що українці хочуть жити окремою державою. Україна стала суверенною і почався активний законодавчий процес державотворення. Який триває і зараз.

Сьогодні ми твердо віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю незламних патріотів рідної країни, навіки залишатиметься незмінною. Ми розуміємо, що лише в єдності дій та соборності наших душ, ми досягнемо величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, щоб показати нашим пращурам, що ми гідні називатися українцями, а зробити це можливо лише спільними зусиллями в ім’я святої пам’яті борців за волю України, добробут нинішніх і наступних поколінь. А поразка Української Народної Республіки повинна нагадувати сьогоднішньому українському суспільству про його безпосередню роль у формуванні якісної і вольової, патріотичної політичної  еліти, здатної гідно представляти свої громади,  здатної швидко реагувати на геополітичні виклики, які стоять перед сучасною Україною.

Я вважаю, що на сучасному етапі соборність України – це збереження єдності, цілісності її території.Розбудувати соборну Україну означає не тільки зберегти соборність її землі, а й будувати її разом, собором, за участі усіх верств і політичних сил нашого суспільства. Проблема соборності України початку 21 століття тісно пов’язана з питанням розвитку і формування відповідної правової, політичної і громадської культури. Соборною Україна стане тільки тоді, коли матиме не релігійно-клерикальне, казармене, тоталітарне, а справжнє громадянське суспільство. Це суспільство мусить бути не тільки світським, а й цивільним і справді цивілізованим відповідно до кращих досягнень сучасної цивілізації.

То ж візьмемося міцніше за руки, як у тому «живому ланцюзі», й доведемо усьому світові, що:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Використана література

1 Антонович В.Б. Погляди українофілів //Твори. – Т.1. – К., 1932.

2 Шевченко Т.Г. Кобзар – К.: Либидь. 1987.

3 Українське державотворення. Словник-довідник. К.: Либидь, 1997.

4 Яременко І.Ф. День Злуки в нашій пам’яті. – К., 2001.

5 Грушевський М.С. Всеукраїнський виклад з давньої історії Русі. Записки Народного товариства імені Тараса Шевченка. – Т.4. – Львов, 1894.

6 Драгоманов М.П, Чумацькі думки про українську національну справу. Вибране. – К., 1991